Багато років займаэмося протипожежкою — від дрібних об'єктів на кшталт автомийок до нафтобази під Бориспілем, де резервуари стоять рядами і кожен на кілька тисяч кубів. І от щоразу, коли хтось каже «поставимо просто спринклери, і буде досить» — всередині щось стискається. Тому що вода на бензин чи мазут не діє. Вона його розганяє. Плівка розповзається, вогонь ще й підживлюється киснем із бризок. А піна лягає зверху і душить.
Звучить просто. Поки не тримаєш це в руках вперше.
Механіка проста на папері: піноутворювач змішується з водою у певній пропорції — зазвичай 3% або 6%, рідше буває й інша концентрація залежно від виробника — і через піногенератор перетворюється на масу бульбашок. Ці бульбашки накривають поверхню пального і перекривають доступ кисню. Плюс охолоджують. Два в одному, і саме тому пінні системи пожежогасіння досі стоять на кожній серйозній нафтобазі, у ангарах, на складах ЛЗР.
А що як піна просто розтече і не встигне сформувати шар? Ось тут і починається різниця між системою на папері і системою в металі.
Кратність піни — ключовий параметр, який чомусь недооцінюють навіть інженери з дипломом. Низька кратність (до 20) — щільна, важка, добре тримається на поверхні пального, використовується там, де треба продавити крізь протидію самого горіння. Середня кратність — компроміс. Висока кратність (понад 200) — те, що заповнює обсяг приміщення, наче сніг, тільки з піни; такий підхід рятує в закритих ангарах чи кабельних тунелях, куди людині взагалі не варто заходити.
Ну, частково правильно думати, що піна потрібна тільки на нафтобазах. Насправді список ширше: фарбувальні цехи, склади розчинників, авіаційні ангари (там власне ще й піна високої кратності рятує при пожежі літака — заливають весь простір за лічені хвилини), паливні термінали, машинні зали з трансформаторами, просякнутими маслом.
Пригадуэмо об'єкт у Василькові — склад лакофарбової продукції, три тисячі квадратів, стелажі під самісіньку стелю. Замовник спочатку хотів обмежитись спринклерною системою — «дешевше, і взагалі вода є вода». Переконував їх місяць. Показував розрахунки: за нормативами для приміщень категорії В1 з горючими рідинами вода без піноутворювача просто неефективна, а в деяких випадках і небезпечна — розхлюпує розчинник по площі. Врешті погодились на комбіновану систему: спринклери плюс піногенератори дренчерного типу під стелажами. За три роки — одне спрацювання, реальне, не навчальне. Зайнялась бочка з розчинником на другому ярусі стелажів, оператор навіть не встиг натиснути ручний пуск — система відпрацювала автоматично. Загасило за сорок секунд. Втрати — одна бочка і трохи попсований стелаж. Могло бути набагато гірше.
Головне, що я завжди кажу замовникам: система пінного гасіння настільки хороша, наскільки хороший запас піноутворювача і настільки справний піногенератор. Все інше — вторинне.
І от у чому штука — саму систему спроектувати не складно, є норми, є розрахунки витрати. А ось з експлуатацією проблеми виникають регулярно. Піноутворювач має термін придатності. Здавалося б, очевидна річ. Але скільки разів бачив ємності, куди концентрат залили десять років тому і забули — і при перевірці піноутворювач розшарувався, втратив піноутворюючу здатність процентів на сорок, а то й більше.
Ще одна типова історія — корозія піногенераторів. Особливо там, де систему монтували років п'ятнадцять тому і жодного разу не проводили випробувальний пуск. Матеріал корпусу генератора, сітки — все це поступово забивається, іржавіє, і в момент пожежі просто не спрацьовує на потрібну кратність. Перевіряли якось об'єкт — генератори виглядали пристойно ззовні, а сітка всередині одного з них наполовину заросла осадом. При пуску піна вийшла густа, важка, замість нормальної піни середньої кратності. Пощастило, що це виявили на плановій перевірці, а не під час реальної пожежі.
Чесно кажучи, найчастіша причина відмов — не проектні помилки, а елементарна відсутність обслуговування. Резервуар з піноутворювачем не перевіряють роками. Насоси-дозатори не тестують. А потім дивуються, чому автоматика не спрацювала так, як в паспорті написано.
Розрахунок витрати піноутворюючого розчину — це не просто «взяв норматив, помножив на площу». Треба враховувати геометрію резервуара, тип пального (для нафтопродуктів з високою температурою спалаху витрата одна, для легких фракцій — зовсім інша), час подачі (як правило, не менше десяти хвилин безперервної роботи), і резервний запас — бо перша подача рідко гасить все з першого разу, особливо якщо пожежа вже розвинулась.
Ось тут наведу невеликий перелік того, що зазвичай перевіряю на об'єкті в першу чергу — без цього список не так і потрібен, але тут зручніше саме так:
Зрештою, папір все стерпить, а система або спрацює, або ні.
Тут я, мабуть, здивую декого — ні, не завжди. Газове гасіння (той-таки FK-5-1-12 чи вуглекислота) краще там, де є дороге електронне обладнання — серверні, архіви, музейні фонди. Піна туди не годиться, бо після спрацювання доведеться все відмивати і, ймовірно, викидати. Порошок — швидкий, дешевий, але залишає після себе таку кашу, що деякі виробничі лінії простоюють тижнями на очищення.
Піна ж — оптимальний вибір саме для горючих рідин великих обсягів. Резервуарні парки, розливи, склади. Там, де основна загроза — саме рідке паливо чи розчинники, а не тонка електроніка. Хоча, знову ж таки, буває і комбінований підхід: газове гасіння в апаратній, пінне — в самому резервуарному парку поряд. Один об'єкт, дві різні системи, кожна під своє завдання.
Якщо коротко — пінні системи пожежогасіння працюють добре тоді, коли про них не забувають між пожежами. Це не той тип обладнання, яке можна встановити і забути на п'ятнадцять років. Піноутворювач старіє, генератори забиваються, насоси втрачають калібрування. А коли справді загориться — часу перевіряти щось буде вже нема.
Раджу простий орієнтир: якщо востаннє випробувальний пуск системи проводили більше року тому — це вже привід турбуватись. Не тому що норматив вимагає (хоча й вимагає), а тому що я особисто бачив, чим закінчується безтурботність.